Йоганн Вольфганг фон Ґете

Йоганн Вольфганг фон Ґете (Johann Wolfgang von Goethe;  28 серпня 1749, Франкфурт-на-Майні—22 березня 1832, Веймар) — німецький поет, письменник, драматург, мислитель і натураліст.
 Вважається засновником сучасної німецької літератури, був лідером романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин.

Будинок у Франкфурті-на-Майні, в якому народився Ґете

Ґете народився у старому німецькому торгівельному місті Франкфурті-на-Майні у сім'ї заможного бюргера Йоганна Каспара Ґете, імперського радника, колишнього адвоката.

Мати — Катерина Елізабет Ґете (уроджена Текстор).

Батько Ґете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила своєму синові любов до створення історій, вона була для Ґете прикладом сердечної теплоти та мудрості. Одним з прямих предків Ґете по материнській лінії (у десятому коліні) був видатний німецький художник XVI століття Лукас Кранах, про що сам поет не знав.

Гарно обставлений будинок Ґете мав велику бібліотеку, завдяки якій письменник рано познайомився з «Іліадою» Гомера, з «Метаморфозами» Овідія, прочитав в оригіналі твори Верґілія. Його батько був із тих, хто, не задовольнивши своїх амбіцій, намагався дати дітям більше можливостей і дав їм повноцінну освіту.

У 1765 Йоганн відправився в Лейпцизький університет, свою вищу освіту завершив в Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Ґете серйозно захворів. За півтора року, які він пролежав у ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком сильно погіршилися.

Зустріч з Гердером, який ознайомив його зі своїми поглядами на поезію і культуру, була переломом у творчості Ґете. Він знайомиться з молодими письменниками (Ленц, Ваґнер), в ньому прокидається зацікавлення народною поезією, вплив якої відчувається у вірші «Heidenröslein» (Степова трояндочка) та ін., а також зацікавлення Оссіаном, Гомером, Шекспіром. Він у захваті від пам'яток готики — «Von deutscher Baukunst D. M. Erwini a Steinbach» (Про німецьке мистецтво будування Ервіна фон Штайнбаха, 1771). Наступні роки проходять у інтенсивній літературній праці.

У 1775 році Ґете був запрошений до Карла Авґуста, герцога Саксен-Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул таємного радника. Дослідник творчості Ґете М.М.Вільмонт так пояснив мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Ґете плекав надію домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Авґуста, для того, щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького життя». Переконавшись, що це було утопією, Ґете поступово обмежує, свою державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади. Таким чином Ґете поселився у Веймарі, де він залишався до кінця свого життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а 22 березня поет помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

Буря і натиск

У перших віршах й драмах Ґете відчувався деякий вплив наслідувальної салонної літератури. У 1770—75 був тісно зв'язаний з рухом «Буря й натиск», боровся за національну самобутність німецької літератури.

Лірика Ґете цього періоду життєрадісна, близька до народної поезії, сповнена пантеїстичних настроїв («Побачення і розлука», «Дика троянда», «Травнева пісня», «Вечірня пісня художника» та ін.). В уривку «Прометей» (1773) виражений протест проти тиранії та релігійних догм, особливо значущий в умовах «ганебної політичної і соціальної епохи», яку переживала тоді відстала, феодально-роздроблена Німеччина. В основу новаторської історичної драми «Гец фон Берліхінген» (1773) покладено ідею об'єднання країни; тут вперше в німецькій драматургії 18 ст. поряд з героєм-бунтарем виступає народ.

Світову славу Ґете приніс роман «Страждання молодого Вертера» (1774), в якому відбилась глибока соціальна трагедія цілого покоління німецької молоді. Роман, багато в чому автобіографічний, користується величезним успіхом. Фігура головного героя народжує цілу хвилю наслідування аж до здійснення самогубства. У соціальній психології навіть з'явилося таке поняття як «ефект Вертера» (або «синдром Вертера») — масивна хвиля наслідуваних самогубств, які відбуваються після самогубства, широко висвітленого по телебаченню або інших ЗМІ. На схилі років Ґете розповів у «Поезії і правді» про те, що він написав «Страждання юного Вертера», щоб звільнитися від думки про самогубство, яка переслідувала його.

Веймарський період

Будинок-музей Ґете у Веймарі

З 1775 Ґете назавжди оселився у Веймарі, став міністром герцога Карла-Авґуста. Розчарувавшись в індивідуалістичному бунтарстві «Бурі й натиску», Ґете мріяв про мирні суспільні реформи. У веймарський період особливо поглиблюються суперечності його світогляду. На це свого часу вказував Фрідріх Енґельс:

«…Ґете то колосально великий, то дріб'язковий; то це непокірний, насмішкуватий геній, що зневажає світ, то обережний, усім задоволений, вузький філістер».

Прояви консервативних поглядів Ґете найбільше помітні в творах, спрямованих проти французької революції («Громадянин-генерал», «Герман і Доротея», та ін.). Усвідомлюючи закономірність виступу третього стану, який штурмом захопив Бастилію, Ґете засуджував вади вождів повсталого Парижа і якобінський терор.

«Веймарські класики»: Шиллер, Вільгельм і Александер фон Гумбольдти та Ґете

Проте в найкращих своїх творах він лишався вірним прогресивним ідеалам. Народні мелодії, щирі й гуманні почуття й далі звучать в його поезії 80-х («Вільшаний король», «Міньйона» і т. д.).

У 1795—1796 Ґете пише роман «Роки навчання Вільгельма Мейстера», другу частину якого «Роки мандрувань Вільгельма Мейстера» він завершує в 1821—1829. В останній період свого життя Ґете працював над автобіографічною книгою «З мого життя. Поезія і правда» (1811—1831), створив ліричний цикл «Західно-східний диван» (1814), а також ряд розвідок з питань світової, зокрема слов'янської літератури й фольклору. Він виступав проти німецького романтизму, обстоював реалістичне мистецтво.

Пам'ятник Йоганну Вольфґанґу фон Ґете в Берліні

Фауст

Найбільше художнє досягнення Ґете — грандіозна драматична поема «Фауст», над якою він працював майже все життя з 1773 по 1831. Образ ученого-чарівника Фауста, взятий з народної легенди, в драмі Ґете зазнає складної еволюції, втілює суперечливий розвиток світогляду самого поета і боротьбу ідей, властиву бурхливій епосі кінця 18 — початку 19 ст. Служіння науки народові, глибока віра в творчі сили людини, в краще майбутнє є ідейним висновком поеми.

Твори Ґете сповнені глибокого філософського змісту. Теоретичне осмислення ним дійсності є діалектичним. Природу, суспільне життя, духовний світ людей він розглядав у безперервному розвитку, як постійну зміну форм, боротьбу протилежних начал — життя і смерті, минулого і майбутнього, нового і старого.

Ґете-натураліст

Пам'ятник Ґете в Чикаго

Для численних праць Ґете з природознавства характерне діалектичне уявлення про єдність рослинного й тваринного світу, визнання поступального розвитку живої природи. Ґете вперше описав міжщелепну кістку людини, встановив подібність у будові черепа людини та тварин, створив т. з. хребетну теорію походження черепа, експериментально довів вплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» — вчення про форму («Про метаморфозу рослин» (1790); «Вступ до порівняльної анатомії» (1795).

Перу Ґете належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, таким як заломлення, хроматична аберація тощо. Ґете сперечався з ньютонівським вченням про колір.

Ґете — іноземний почесний член Петербурзької академії наук (1826).

Велике Веймарське видання творів Ґете налічує 143 томи. Зокрема, ним написано більше 3000 віршів.

Основні художні твори

Страждання юного Вертера (1774)

Фауст (1774—1831)

Іфігенія в Тавриді (1779—1786)

Торквато Тассо (1780—1789)

Еґмонт (1788)

Римські елегії (1790)

Роки навчання Вільгельма Мейстера (1795—1796)

Поезія і правда (1811—1833)

Західно-східний диван (1814—1819)

Роки мандрівок Вільгельма Мейстера (1821—1829)

Наукові праці

Про метаморфозу рослин (1790)

Вступ до порівняльної анатомії (1795)

Вчення про колір (1810)

Ґете у світовому мистецтві

Твори Ґете покладені на музику багатьма визначними композиторами світу: Бетховеном (увертюра «Еґмонт»), Ґуно (опера «Фауст»), Шубертом («Ґретхен за прялкою» — перший шедевр Шуберта й перша велика німецька пісня), Шуманом (ораторія «Сцени з Фауста») та інші.

Екранізація творів Ґете

Твори Ґете багаторазово екранізовані. Фільм російського кінорежисера Олександра Сокурова «Фауст», знятий німецькою мовою і з європейськими акторами, отримав найвищу нагороду на Венеційському кінофестивалі 2011 року — «Золотий лев».

Нагороди

Кавалер Великого хреста Ордена Громадянських заслуг Баварської корони (Баварія)

Кавалер Ордена Святої Анни 1-го ст. (Російська імперія)

Кавалер Командорського хреста Австрійського Імператорського ордена Леопольда (Австрія)

Кавалер Великого хреста Ордена Почесного легіону (Франція)

Вшанування пам'яті

Іменем Ґете названі:

Ґете-Інститут — німецька громадська організація метою якої є популяризація німецької мови за кордоном та підтримка міжнародної культурної співпраці різних країн з Німеччиною.

Ґетеанум — інтернаціональний антропософський центр в передмісті Базеля, Дорнасі.

Ґетит — мінерал класу оксидів та гідроксидів.

3047 Ґете — астероїд головного поясу, відкритий 24 вересня 1960 року.

Ґете — четвертий за величиною кратер на Меркурії.

Ґетеанум