Інтерв’ю з Мар’яною Гапоненко

Співати пісню, що закінчується нескінченно довгим зітханням. Інтерв’ю з Мар’яною Гапоненко

Це схоже на казку: українська школярка Мар’яна Гапоненко, залюблена в німецьку, починає віршувати цією мовою. Минає 16 років, і їй присуджують премію Шаміссо для письменників, які за своїм походженням не є німцями, але пишуть німецькою. Премію надає Фонд Роберта Боша, який є найбільшим в Німеччині та вже тривалий час веде роботу на благо порозуміння між народами. Особиста історія письменниці та її премійований роман «Wer ist Martha?» - про це в інтерв’ю з нею.

Пані Гапоненко, Ви родом з України. Що Вас привело до того, щоб почати там писати німецькою?

Вперше з німецькою я познайомилась в одеській гімназії. У сім’ї ніхто німецькою не розмовляв. Мій тато грузин, мати з Одеси. Вона працювала керівником зйомок на Одеській кіностудії.

Але в мене було двоє вчителів, які мене підтримували. Це моя старенька вчителька німецької мови в школі, добросердна пані, як потім з’ясувалось, попри її суворість. І це мій приватний викладач, який задавав мені писати для занять історії німецькою мовою і таким чином заклав підвалини моєї письменницької кар’єри. Та від самого початку я навчалась, читаючи німецьку літературу, передусім збірки віршів. І сьогодні я знаю напевне, що немає кращого натхнення для письменницької творчості, ніж засвоєння творів великих авторів, величина яких саме й полягає в тому, що їхня найприскіпливіша рецепція спонукає не до копіювання, а до самостійного мислення і писання.

Хто перший звернув увагу на Ваші вірші?

Моріц Сенаркленс де Ґранці. Під час нашої прогулянки Французьким бульваром в Одесі він порадив мені надіслати мої вірші у певні часописи в Німеччині, що я і зробила. Невдовзі мої вірші вже вийшли друком, і це був журнал «Muschelhaufen» за редакцією Еріка Мартіна.

Сьогодні Ви мешкаєте в Майнці. Як відбувся Ваш переїзд до Німеччини?

Через короткий час після публікації віршів, у 2001 році, я отримала шестимісячну літературну стипендію у мистецькому поселенні Шьоппінґен біля Мюнстера. Потім були Дублін, Краків та Франкфурт, і зрештою в 2009 році я опинилась у Майнці.



Перебуваючи в новому оточенні, Ви зважились взятися за роман, що є більш масштабною формою. Як це трапилось?

Я була серед письменників, які у 2007 році отримали запит від туристичної спілки Форарльберґ, в якому йшлося про написання невеликої історії про Лех біля Арльберґа. Мене запросили у Лех, де дали можливість провести тиждень у садибі. Я написала історію, що являє собою лист журналіста Петрова до своєї коханої Анни Костянтинівни. Вона була включена у збірку «Austern im Schnee», що з’явилась у 2008 році. Відтак я вирішила написати відповідь Петрову, перебравши на себе роль старіючої сільської вчительки Анни Костянтинівни. Так з’явилась друга глава мого першого роману, а всі наступні – це було лише питання часу. Закінчивши свій перший роман, я помітила, що виросла, і черевички лірики для мене вже були затісними. Я продовжувала писати вірші, але всі вони раптом здались мені такими коротенькими віддихами. Мені ж хотілося співати, не просто коротко зітхати, а заспівати справжню пісню, таку пісню, яка закінчується нескінченно довгим зітханням. Це моє бачення прози, яку пишу. Вона має ще довгий час відлунювати, при цьому залишаючись близькою до лірики за своєю сутністю. Для мене це важливо.

І потім цей перший роман німецькою мовою з’явився у зальцбурзькому видавництві «Residenz-Verlag»?

Перший лист Петра, надрукований в книзі «Austern im Schnee», був відзначений австрійською літературною премією «Frau Ava Literaturpreis». Нагородження лауреатів 2009 року відбувалось у зловіщій церкві в горах, де начебто похована перша майстриня німецького поетичного слова. На церемонію прибув мій колишній видавець Гервіґ Біче. За келихом вина в тіні каштану він заохочував мене зробити з цього щось більше, і я мала на думці те ж саме. Отже я пообіцяла через деякий час надіслати йому готовий рукопис. Через рік «Residenz-Verlag» видав його як роман.

Кожного року Фонд Роберта Боша нагороджує Премією Шаміссо найкращий твір, написаний німецькою мовою письменником ненімецького походження. 28 лютого 2013 році Ви отримаєте в Мюнхені головну відзнаку за Ваш другий роман «Wer ist Martha?». Головний герой – це 96-річний вчений з України, точніше кажучи, орнітолог, який раює у розкішному віденському готелі, чекаючи на наближення кінця. Чому такий персонаж і таке місце дії?

Левадський не лише старий як світ, але й смертельно хворий. Це ті характерні риси, які підсилюють драматичність. Але з іншого боку мені залежало на тому, щоб саме через ці дві ознаки усунути підстави для драми, сформулювавши наступне питання: «Чи варто смертельно хворому старигану боротися, і якщо так, то за що?». Відповідь звучить так: на перший погляд за самовизначення, а, поглянувши пильніше, за більшу самовідданість та уповання на Бога. Левадський, якому близько ста років, вирушає у свою останню мандрівку, будучи смертельно хворим. Він проводить свої останні дні в атмосфері прекрасного, але разом з тим і незвичного місця. Спочатку він захоплюється театральною анонімністю гранд-готелю, насолоджується розкішшю, в якій ніколи не жив, а тепер хоче померти. Він знаходить друзів, віднаходить себе і відходить з миром. Це все стало можливим, бо він вирушив у дорогу, втік до місця, що являє собою повну протилежність до його пристрасті і об’єкту дослідження, якими були птахи. Лише у розкоші він ясно усвідомив, що його скромне життя було гарним і в ньому набагато більше сяйва, ніж у глянці люстр та золотих підрамків. Це та ідея, яка стоїть за розкішним віденським готелем.

В мене є потреба писати про людей, які непоказно і непомітно проживають своє життя, сповнені чудес всередині себе. Як письменниця я в буденному шукаю надзвичайне, і я бачу: надзвичайним є усе. Це той пункт, де під пильним поглядом в надзвичайному мені усміхається звичне і мене зворушує глибока людяність. І так я й пишу: сповнена ніжності та розуміння до своїх звичних надзвичайних героїв. Що стосується віку, то мої герої повинні бути зрілими. Це можуть бути 20-річні, в яких душа стара, або віком 96 років, як головний герой мого останнього роману, Левадський, який до сивини зберіг дитячий норов.

Новий роман викликав багато схвальної критики, почасти навіть велелюбні захоплення. Тепер він вийшов на видавництві „Suhrkamp-Verlag“. Як відбувся цей перехід?

Озираючись назад, все здається логічним: один роман за іншим, дві гарні премії. Можна було б говорити про плин долі, якби не знати, що за кожним кроком стоїть велика тяжка праця. Багато зусиль і часу. 16 років тому я й мріяти не могла про те, що зараз мені видається само собою зрозумілим. Перехід до «Suhrkamp-Verlag» відбувся наступним чином: один з письменників, які там видаються, порадив видавництву мій перший роман «Annuschka Blume», після чого мені повідомили про зацікавленість з боку видавництва.

Наразі Ви вже працюєте над новим проектом і дали знати, що – незалежно від успіху – Ви напишете лише обмежену кількість книжок і можете уявити, що займаєтесь чимось іншим. Чи можна дізнатись, про що нова книжка, а також про це інше?



Причина, чому я з такою охотою пишу літературні твори, полягає в тому, що я цікавлюсь не лише літературою. Я її не возвеличую. Думаю, ключове значення має те, що серце залишається відкритим до чогось, що не має стосунку до професії, якою займаєшся. Саме до чогось іншого. Зробивши літературу головним у своєму житті, не можна стати гарним письменником. Зосередивши погляд лише на ній, набудеш сліпоти. Можу собі уявити, що коли мені виповниться 96 років і як письменниця я вже все скажу, то вивчусь на столяра і здобуду одну з тих чудових ремісничих професій, до якої я плекаю щиру симпатію.

А що стосується нової книги, то це історія, яка частково відбувається в кареті. Йдеться про меблі, дерева та філософію історії, про час і фізику, про нову дитячу педагогіку, яку підіймає на ноги безногий ветеран війни, про майно і незаможність та про свободу. Передусім про свободу.

28 лютого 2013 року в Мюнхені Мар’яна Гапоненко отримає Премію Адельберта фон Шаміссо. Щороку Фонд Роберта Боша відзначає Премією Шаміссо накращий твір, написаний німецькою мовою автором ненімецького походження. Серед членів журі був Клаус-Дітер Леманн, президент Goethe-Institut.

Розмову вів Бернд Цабель,
референт у відділі «Література і підтримка перекладів»
Goethe-Institut Copyright: Goethe-Institut, редакція інтернет
лютий 2013 року

Детальніше тут: http://www.goethe.de/ins/ua/kie/kue/lit/uk10618843.htm